Знаєте, іноді діткам одягають такі рукавички? Щоб вони не розчісували собі шкіру, якщо, скажімо, діатез у дитини? Деяким дорослим теж рукавички не завадили б. Щоб вони перестали собі подряпати душу з кожного приводу, а особливо з приводу особистої ситуації. Зателефонує – не подзвонить? Що скаже під час зустрічі? Як помиритись і чи треба миритися? Що сказати начальникові, коли він викличе до кабінету, якщо викличе. Приймуть мене на роботу чи не приймуть? Склав я іспит чи не склав?

Тривожні думки забирають масу енергії і не дають радіти життю. Починається "думкова жуйка" - румінація, провісник депресії. Потрібно трохи потерпіти іноді. Відволіктися. Подумати про інше. Сходити погуляти. Поговорити на абстрактні теми з цікавою людиною. Фільм гарний подивитися. Відвідати басейн або спортзал. Як тільки відвернешся від ситуації, перестанеш чекати на результати і відкривати духовку, де печеться пиріг - так процес зцілення і почнеться. І потихеньку йтиме без перешкод. Може, він уже почався.

Вже нова рожева шкірка на опіку з'явилася. Але людина все чіпає, все подряпує, все чекає на результат - а його і ні. І невтямки людині, що він сам і заважає зажити рані. Або душі. Не варто щохвилини заглядати в духовку і ставити собі чи оточуючим одні й ті самі питання. Треба почекати. Відволіктися. Вийти на балкон і місто подивитися на величезний. Або на природу. Відвести свій пильний погляд від процесу загоєння. Це непросто, я розумію. Але й ми – не грудні немовлята. Треба вчитися чекати і трішки терпіти.

Все загоїться поступово. І як тільки вийдеш із режиму тривожного очікування, так і з'являться перші результати. Це закон. Саме тривожне очікування все псує. Треба постаратися.